Демонстративність – вірний шлях до самогубства

Дата: Січень 25th, 2009 Автор:teener, Рубрика: Психологія, Школа виживання.

У світі, який заперечує людину такою, якою вона є, з усіма її природними та суспільними «властивостями», демонстративність – єдиний засіб вижити і вірний шлях… до самогубства, розтягнутого на ціле життя окремої людини.
М.Л. Покрас

Так як же виглядає той демонстрант?
Він-обдарована людина, енергійна, з гарним смаком, коли «зосереджений» на предметі чи на партнері. Вірить, що «готовий віддати останнє», і дійсно «в ударі» віддає у збиток собі те, що мало цінне для інших або взагалі не потрібне.

В дійсності він не з ким не рахується, нікого не бачить. Не цікавлячись діяльністю інших, така людина демонструє зобов’язуючу догідливість, по-дитячому вимагаючи вдячність за неважливе. Від безглуздих витрат у нього наростає незадоволеність собою, накопичуються агресивність, чекання вдячності за власні втрати, про необхідність яких він нікого не питав.

Така людина постійно живе в стані травмуючого обману очікування. Тому що люди на агресивне «добро» відповідають явною або потайною агресією. Своєї агресивності, в силу цілковитої неуваги до себе реального, демонстрант не бачить, тому до природної захисної агресії у відповідь не готовий. Ця неувага до самого себе та оточуючих сприймалася як дитяча наївність, але тепер вважається брехливістю.

Демонстративна поведінка дуже небезпечна. Купаючись в провокаційній їм агресії, знаходячи в ній виправдання будь-якому своєму капризу, демонстрант в той же час боїться її, тому нерідко намагається вести себе принижено-покірно. Цим він знову вводить в оману інших і дратує тих, з ким використовує таку тактику.

Через недостатність досвіду прийняття себе (оточуючими і самим собою) просто за факт власного існування демонстрант приходить до відчуття власної нікчемності. Не признання себе викликає всіляку активність, призвану довести свою значимість. Така активність переконує свідомість і народжує очікування знаків уваги від інших. Людина стає маріонеткою байдужих до нього людей діючи проти своїх друзів і проти самого себе! Образившись демонстрант любить подарувати прощення. Прочитавши цей текст він скоріше образиться, а не зрадіє можливості змінитися.

Отримавши схвалення, така людина втрачає всякий інтерес до роботи. Продовжуючи те що похваляється, робить це з великими труднощами, часто непродуктивно, але завжди – без інтересу до результатів. Без надії на похвалу він буде діяти в’яло, в надії на неї- ладен звернути гори.

Люди самою своєю присутністю майже повністю паралізують активність людини з описаною потребою, спонукаючи його тільки к діяльності по завоюванню схвалення. В доброзичливій атмосфері він втрачає тонус і наче спеціально продукує безглузді конфлікти, створює багато штучних противників, не відаючих про те ворогів. Не зізнаючи того сам і збентежуючи своєю войовничістю інших, така людина в чужому опорі черпає не тільки виправдання своєї агресивності, але і сили, які йому дає перспектива, подолавши супротив, досягти схвалення.
Вся ця демонстративна діяльність призвана спонукати схвалюючих до «обслуговування» того, хто її здійснює. (далі…)

Сподобалась стаття? Підпишись на оновлення через RSS або E-mail.
Що таке RSS?

прокоментуй!

Ці чортові добрі старі дні…

Дата: Січень 25th, 2009 Автор:teener, Рубрика: Школа виживання.

«Це ж кращі роки твого життя!» Як часто ти чув ці слова (при цьому батьківський палець грізно розгойдувався в тебе перед носом), особливо часто ти чув їх, коли був у цілковитій депресії. «І це кращі? – думав ти. – Виходить, стане ще гірше?»

Чи знаєш ти стару приказку «Молодість не вічна!»? Вона дуже справедлива. Хіба не разюче, що підлітки тремтять із нетерпіння скоріше стати дорослими, дорослі посміхаються, зачувши шкільний дзвінок, і з легкою заздрістю згадують безтурботні дні своєї юності. І чим старше вони стають, тим щасливіше їхні спогади: час безвинності, час такий безтурботний в порівнянні з їх «дорослими», «дійсними» проблемами.

«О так, – говорять вони з подихом, – то були старі добрі днини».
Але тільки не для мене. З роками життя ставало усе краще й краще, і якщо я оглядаюся назад, те тільки для того, щоб витягти з минулого уроки: занадто пильний погляд у минуле заважає рухатися вперед. Я виріс у самому серці «країни сабербіі»: квартал Болдуін, на Лонг Айленді, у півгодині їзди від Нью- Йорка. Тоді я був не Ді, а Деніолом Снайдером, високим , дуже чутливим хлопчиком, що часто пускав сльозу, а приводів для сліз, і цілком серйозних, було предосить. Удома я не ладив з батьками. (Батьки про це не знали). У школі я був ізгоєм. Мені не подобалося ні те, як я виглядаю, ні те, як я поводжуся. Часом я жахливо страждав від самотності.

Знаєте, що підтримувало мої життєві чинності? Чергова серія «Автостради зірок», що йшла по п’ятницях. Так так, піком мого тодішнього життя було щотижневе годинне телешоу. Друзів у мене було небагато, а дівчинок взагалі не було, так що по суботах і неділям я тинявся по будинку, а з понеділка починав уважати дні, що залишилися до «Автостради зірок». Погано, так? Потім стало ще гірше: телестудія припинила це шоу.

От які в мене по більшій мірі спогади – смутні, і як би банальними не були ті події, вони урізалися в пам’ять, і здається, що це відбувалося вчора: я пам’ятаю щохвилини, кожну дрібну деталь. Напевно, справа в тому, що те, що траплялося з тобою, коли ти був підлітком, впливає на все подальше життя. Саме тоді формуються твої погляди, твої прагнення й цінності.
А одну історію я пам’ятаю краще всіх. (далі…)

прокоментуй!