У світі, який заперечує людину такою, якою вона є, з усіма її природними та суспільними «властивостями», демонстративність – єдиний засіб вижити і вірний шлях… до самогубства, розтягнутого на ціле життя окремої людини.
М.Л. Покрас

Так як же виглядає той демонстрант?
Він-обдарована людина, енергійна, з гарним смаком, коли «зосереджений» на предметі чи на партнері. Вірить, що «готовий віддати останнє», і дійсно «в ударі» віддає у збиток собі те, що мало цінне для інших або взагалі не потрібне.

В дійсності він не з ким не рахується, нікого не бачить. Не цікавлячись діяльністю інших, така людина демонструє зобов’язуючу догідливість, по-дитячому вимагаючи вдячність за неважливе. Від безглуздих витрат у нього наростає незадоволеність собою, накопичуються агресивність, чекання вдячності за власні втрати, про необхідність яких він нікого не питав.

Така людина постійно живе в стані травмуючого обману очікування. Тому що люди на агресивне «добро» відповідають явною або потайною агресією. Своєї агресивності, в силу цілковитої неуваги до себе реального, демонстрант не бачить, тому до природної захисної агресії у відповідь не готовий. Ця неувага до самого себе та оточуючих сприймалася як дитяча наївність, але тепер вважається брехливістю.

Демонстративна поведінка дуже небезпечна. Купаючись в провокаційній їм агресії, знаходячи в ній виправдання будь-якому своєму капризу, демонстрант в той же час боїться її, тому нерідко намагається вести себе принижено-покірно. Цим він знову вводить в оману інших і дратує тих, з ким використовує таку тактику.

Через недостатність досвіду прийняття себе (оточуючими і самим собою) просто за факт власного існування демонстрант приходить до відчуття власної нікчемності. Не признання себе викликає всіляку активність, призвану довести свою значимість. Така активність переконує свідомість і народжує очікування знаків уваги від інших. Людина стає маріонеткою байдужих до нього людей діючи проти своїх друзів і проти самого себе! Образившись демонстрант любить подарувати прощення. Прочитавши цей текст він скоріше образиться, а не зрадіє можливості змінитися.

Отримавши схвалення, така людина втрачає всякий інтерес до роботи. Продовжуючи те що похваляється, робить це з великими труднощами, часто непродуктивно, але завжди – без інтересу до результатів. Без надії на похвалу він буде діяти в’яло, в надії на неї- ладен звернути гори.

Люди самою своєю присутністю майже повністю паралізують активність людини з описаною потребою, спонукаючи його тільки к діяльності по завоюванню схвалення. В доброзичливій атмосфері він втрачає тонус і наче спеціально продукує безглузді конфлікти, створює багато штучних противників, не відаючих про те ворогів. Не зізнаючи того сам і збентежуючи своєю войовничістю інших, така людина в чужому опорі черпає не тільки виправдання своєї агресивності, але і сили, які йому дає перспектива, подолавши супротив, досягти схвалення.
Вся ця демонстративна діяльність призвана спонукати схвалюючих до «обслуговування» того, хто її здійснює.

Тим самим напрацьовуються привертаючи увагу яскраві прояви, а зовсім не змістовні елементи поведінки, направлені на досягання корисних для себе і інших результатів. Потреба в схваленні, як правило, не усвідомлюється, і реалізуюча її активність не є навмисною, усвідомлено підконтрольною. З часом демонстративність стає ведучим регулятором поведінки і усвідомленого переживання, які заважають прояву іншої ініціативи і активності, крім тої, яка викликає схвалення. Демонстрант часто не знає своїх потреб, нерідко не усвідомлює і сам не реалізує інших своїх потреб.

Результати незадоволеності потреб істинного «Я» демонстранта проявляються «безглуздими» перепадами настрою, «необґрунтованими» тривогами, страхами. Демонстративна поведінка виснажує мотивацію, що проявляється в апатії, в переживанні втрати сенсу життя. Заспокоюється демонстрант тільки тоді, коли отримує схвалення і коли ті хто схвалюють задовольняють його потреби. Останнє важко, оскільки, отримавши схвалення, він веде себе так наче робить послугу, «перетерплюючи» піклування про себе.

Задовольнити демонстранта практично неможливо, оскільки те, що він вважає потрібним, йому не потрібно, а те, що йому насправді потрібно, здається йому не тільки не важливим, навіть огидним. Тому демонстрант змушений в своїй втечі від дійсності вигадувати особливих «істинно дбайливих» до нього людей. Демонстранту глибоко байдужі результати його «жертв», «героїзму», «подвигів».

Такий чоловік часто виглядає і завжди гадає себе утрировано дбайливим, і утрировано моральним, і утрировано будь-ким в залежності від схвалюваного.
Особливі труднощі виникають у демонстранта з усвідомленням і реалізацією формованої вже в свідомий період життя сексуальної потреби.

По мірі дорослішання демонстранта його діяльність приймає деяку незалежність від схвалення інших. Це стається завдяки формування «Я – ідеалу», представляючи собою усвідомлений чи неусвідомлений образ того, що схвалювалося і не схвалювалося і найбільше вплинуло на демонстранта вихователями. Все рідше тепер демонстрант шукає схвалення інших і все частіше- тонко позує перед самим собою. Завчені «гарні формулювання» активно використовуються для побудови цього фактично другого «Я».

Якщо задоволення потреби в схваленні потребує реалізації навіть неіснуючих намірів, то для їх здійснення будується відповідна система поведінки. Відступ же від цих цілей демонстрант сприймає як його власний регрес.

Відчуття відповідності «Я – ідеалу» зберігається тим, що зробив не комусь добре, а собі – погано. Причому свідки процедури самокатування можуть відчувати себе дещо незручно.
Демонстрант відгороджується від того в собі, що осудив, починає по-шизофренічному ненавидіти в собі все властиве людям. Таким чином, будується більш-менш послідовна самовбивча і антилюдська по своїм результатам діяльність.

Шлях до боротьби з демонстративністю – це самореалізуватися, по-справжньому чогось досягти, не потрібно комусь щось доказувати, доведи чого ти вартий , по-перше самому собі.

«Демонстративність – западня. Але вона ж – і шанс кожного оволодіти нею. Ті хто вибрав свій спосіб вибратися із «западні» і, взявши відповідальність за себе і свій світ, уціліти, своїм життям творять живе людське майбуття – Людську Вічність»
М.Л. Покрас « Запорука можливості існування».

Схожі статті:

• Впевненість у собі – ключ до успіху
• Портрет невдахи та як з нього зробити портрет щасливчика!
• Коли «з вух йде пар» або як впоратися з власним гнівом?
• Як підвищити самооцінку?
• Як перемогти свій страх?