teenbloog

photo credit: Martin Gommel

А що таке надія взагалі? Вікіпедія каже, надія – це емоційне переживання, відчуття, емоція, що виникає при очікуванні суб’єктом бажаної події. Формується внаслідок пізнання суб’єктом причин, що обумовлюють очікувані події. Інше означення – це віра в позитивну, з точки зору суб’єкта, розв’язку ситуації, що склалась у його житті.

Буває, що дуже часто в житті не вистачає цієї емоції, для того, щоб зробити якийсь важливий крок чи прийняти рішення, особливо коли потрапив у якусь важку життєву ситуацію.

Людина не може жити без надії, і тому кожен шукає якесь своє особисту, індивідуальну, зрозумілу тільки  йому думку, яка допомагає жити і продовжувати боротися.

В мережі є декілька англомовних сайтів, на яких люди пишуть про те, що дає їм надію. Ось декілька повідомлень звідти:

Моя подруга втратила батька в цьому місяці. На шкільному шоу талантів вона співала пісню на його честь. Коли вона почала плакати і не змогла більше продовжити співати, більша половина залу встала і співала пісню разом з нею, допомагаючи їй закінчити.

***

4 місяці назад в мене діагностували облисіння. Через місяць я втратила все волосся. Мені було страшно йти до школи, тому що я думала всі будуть глузувати з мене. Наступного ранку я почула стук у двері і відчинила, на ганку стояли десять моїх друзів с повністю поголеними головами. Двоє з них були дівчатками! Вони мої найкращі друзі назавжди. Ось що дає мені надію.

***

Мій дідусь був у лікарні і йому залишалося жити 12-14 годин. Всі приходили для того, щоб попрощатися з ним, знаючи, що він все одно не зможе відповісти. Я зайшла в палату коли прийшла моя черга. Я його єдина онучка. Коли він почув мене, він відкрив очі, посміхнувся і назвав моє ім’я. Він прожив ще два місяці. Ось що дає мені надію.

***

Сьогодні в переповнений автобус зайшла бабуся з дуже важкими сумками. Не було ні одного вільного місця, але маленька 4-річна дівчинка встала і запропонувала їй місце. Доброта, непідвласна віку, дає мені надію. (продовження…)

photo credit: St Stev

Нещодавно я прочитала оповідання одного не досить відомого письменника Анатолія Шавкути під назвою “Зачем человеку хрустальний унитаз?” Дивна назва, не правда ж?

Я теж спочатку задумалася і все-таки вирішила прочитати це оповідання. Хочу вам привести вступний абзац до нього, який я хочу сьогодні з вами обговорити:

-Вот все шумят: “Джоконду” в Москву привезли! Джинсы в Пассаже выбросили! Кипят! Рвутся туда через цепь милицейскую. Очередь выстаивают по пять тысяч человек – за”Джокондой” ли за джинсами. До обмороков дело доходит. А я до сих пор никак не пойму, всерьез ли все эти игры? Как пена какая-то глаза застилает, стряхиваю ее, понимаю: мешает мне что-то, связывает, а смысла никак не найду. А ведь рождаешься на белый свет всего один только раз. Тысяча…мильон лет пройдет, а не родишся больше. И поневоле размышляешь: а не перепутал ли ты чего-то в земной иерархии ценностей, не ошыбся ли как-нибудь?

Ось такий невеличкий уривок дає змогу задуматися над життям, ще раз поставити собі запитання: чи живу я зараз так як велить моє сердце,чи займаюся справою життя чи просто пливу за течією, не бачачи свого майбутнього?

Дійсно, дуже важливо правильно розставляти цінності у своєму житті-від цього залежить наше подальше майбутнє і яким воно буде вирішувати тільки тобі, нікому другому! Тож бажаю вам мати правильні  і потрібні цінності в житті!

На мою думку, життя можна порівняти із днем. Так, із звичайнісіньким днем  сьогодення; “світанок” схожий на народження, новий погляд на світ, “ранок” – на дитинство та юнацтво, “день” – доросле життя, “вечір” – старість.

Зараз ми переживаємо лише ранок нашого життя і ніхто з нас не знає , що буде далі , яку погоду приготує  безхмарне небо і який вітер скуйовдить тобі волосся. Звісно, з тим, що приготувала кожному із нас авантюристка – доля сперечатись  складно і хай неможливо та  можна примусити власними зусиллями  цю «примхливу даму» змінити своє рішення на свою користь.

І тут важливо зрозуміти, що перший крок в доросле життя ти робиш із вибором професії; це повинно бути власне рішення. Батьків треба прислухатися, адже вони рідні люди , які бажають найкращого, але головний вибір повинен стояти за тобою.

Тому що життя за тебе ніхто інший не проживе! В ньому є і будуть  дорогі рідні люди, кохані, прості перехожі …. Так, вони є частинкою  твоєї душі й думок, але про свої вподобання краще не забувати, бо без цього життя приноситиме багато протиріч та ненависті.

У вирі сучасного життя дуже легко:  загубитися в прагненнях,  просто хотіти і нічого не робити, знаходитись в постійних пошуках свого захоплення. І якщо це з вами сталось , то треба сказати собі «СТОП! Досить з мене цієї каші!!»

Щоб з цим впоратись потрібно розібратись у собі. Більшість психологів та книжок вчать писати на папірцю з однієї сторони недоліки, а з іншої переваги хвилюючого питання  стосовно себе; пильно проаналізувати ситуацію, що виникла всередині. Та мені здається, що не треба все так ускладнювати. Досить просто сісти і на самоті обдумати своє положення.

Було б добре, щоб це було улюблене місце, яке заспокоює думки. Наприклад, донедавна я губилась у власному житті: сьогодні мені хотілось серйозно співати, завтра – я думаю над кар’єрою архітектора, а післязавтра мені взагалі нічого не хочеться  і весь світ набрид.

Такий настрій переслідував мене декілька років. Я, навіть, помилково обрала не ту професію. Не хочу сказати, що мені вона зовсім не до вподоби….просто не для мене. Так от, одного вечора, сидячи на підвіконні і вдивляючись у зоряні лабіринти, я збагнула, що за все хапатись одразу неможливо. Дійсно чудовий спеціаліст своєї справи повинен цікавитись нею глибоко до найменших дрібничок і лиш тоді професійне майбутнє може стати успішним.

І тому стало ясно,  професію доведеться міняти. Тепер сиджу і виправляю свої ж помилки, готуюсь вступати до омріяного вузу. Головне в цьому вчасно зрозуміти чого ти хочеш, бо потім буде важко все виправити. Не треба лінуватись, робити поспішних висновків. Жодна професія в світі не буває легкою! Зажди на дорозі будуть зустрічатись перешкоди, але якщо є нестримне бажання чогось досягти , то в кінці чекатиме перемога.

Головне не опускати руки і прагнути стати кращим, навчитись  чомусь і бути ЛЮДИНОЮ. “Лінощі визнання не принесуть!” – простий вислів, але сильний стимул. То ж уперед!

Знаєте, сьогоднішній світ -  це складна технологія в якій виживають сильніші, мудріші, хитріші. І якщо ви задумаєтесь про своє життя то ви зрозумієте це. Нічого легкого не існує в цьому світі, щоб чогось досягнути, потрібно не мало попрацювати. Знаєте у світі 6 мільярдів простих людей, які живуть буденним  життям, що я маю на увазі: “робота – дім – робота”, вони не прагнуть чогось більшого, вони живуть, не знаючи скільки усього є чудового у світі, окрім роботи, так я їх не звинувачую, адже, щоб побачити щось чудове, прекрасне, захоплююче потрібні гроші, у цьому і  полягає суть життя кожної людини.Чи знаєте ви, як живуть люди які колись в такому віці як ми задумались про своє майбутнє, задумались і подумали, які будуть вони у майбутньому, коли виростуть, ким вони стануть і знаєте я зараз задумався, ким я буду: чи буду я, як 95% людей на планеті просто жити як звичайна людина чи буду прагнути чогось досягти у цьому бурхливому житті…

На планеті Земля є 5% людей, які стали “богами” для нас, завдяки їм ми маємо інтернет, комп’ютер усі можливі програми до нього, телефони, усі наші сучасні технології – це колишні вчинки таких самих людей як ми, просто вони задумались про своє майбутнє. Дивлячись відео одного мільярдера Білла Гейтса, який досягнув свого успіху завдяки своєму розуму – створивши у 15 років першу програму, а у 17 років написав програму, на якій заробив перші 5000$, а у 21 років став мільйонером.

Він говорив, щоб досягнути чогось у своєму житті,потрібно  знайти роботу яка вам принесе, не тільки гроші, але й задоволення, коли ви будете ходити на роботу і не будете відрізняти роботу від відпочинку. Знаєте, а Білл  має рацію,  якщо заробляти гроші задля грошей – то це марна трата свого дорогоцінного життя, адже життя не вічне і з кожним прожитим роком ми будемо це розуміти усе краще і краще, але поки ми ще молоді у розквіті сил, потрібно боротися, добиватися своїх мрій і бажань, адже усього можна досягнути, тільки потрібно дуже захотіти і хоч трохи робити якісь кроки до їх здійснення. (продовження…)

Чи доводилось вам втрачати близьку вам людину? І під словом втрачати я маю на увазі, саме втрачати назавжди. Особисто я надіюсь, що у вас такого ніколи не траплялося, і сподіваюсь не трапиться.

Мені довелося втратити батька. І я знаю як це відчувати нестерпну біль і не розуміти що робити далі. Цією статтею я хочу допомогти тим хто опинився у цій самій ситуації і не знає що робити далі.

Передати стан людини яка втратила близьку людину не можливо. Нестерпний біль, нерозуміння світу, заперечення всього, байдужість до життя, повна відсутність віри у щасливе майбутнє. І що робити? Я безліч разів ставила перед собою це питання – ЩО РОБИТИ? І кожен раз відповідь була інакшою.

• Багато хто не знає як себе вести при людях. У старі часи було прийнято що родина померлого повинна ходити у чорному і виражати свій смуток. На сьогодні, хочу тобі сказати, це вже застаріло. Запам’ятай, ти повинен вести себе так, і одягатися так як тобі комфортно! Зрозумій що людині яка померла, найменше хочеться бачити те як ти страждаєш. Говори з людьми так як тобі хочеться. Якщо хочеш поговорити про це – говори, якщо ні – то ні. І не думай про те що подумають люди. Це не важливо.
• Дай собі час оговтатись. Не вимагай від себе неможливого. У тебе сталося горе, і тобі потрібен час, як найменше зрозуміти це.
• Згадай про те, що не лише ти втратив цю людину. Намагайся спілкуватися і підтримувати людей які опинилися у тій самій ситуації що і ти.
• Не звинувачуй себе ні у чому. Повір,та людина пробачила тебе, що б ти не зробив. І за що не встиг попросити вибачення.
• Це мабуть зрозуміє лише той, хто був у цій ситуації. Ти можеш поговорити з цією людиною. Можеш про себе, або пошепки. Можеш навіть і у голос. Він чи вона почує тебе. І повір тобі стане легше.
• Багато хто каже що не можна слухати музику. Але знаєш – я слухала, бо мені так було легше. Роби так щоб якомога легше пережити це. І не слухай нікого.
• На рахунок сліз, це особиста справа кожного. Повторюсь – вирішуй сам.

З часом рани загоюються, перестають пекти. Але вони ніколи не зникають. І іноді вони починають боліти ще сильніше. І що робити тобі? Я навіть і не знаю.

Треба мабуть зрозуміти що все робиться для чогось. І повірити що так треба. Що так мало статися. І головне вірити що тій людині зараз не боляче і їй добре.

Такі ситуації роблять нас сильнішими. Але ми хочемо кричати від того що не такою ціною ми хотіли подорослішати, не такою ціною стати сильнішими. Так не мало статися, але сталось. Потрібно знайти в собі сили прийняти і змиритися.

Ти можеш говорити про це з рідними, друзями, або коханими. І ти повинен мати хоч когось з ким можеш поділитися думками та переживаннями, інакше ти просто закриєшся у собі, а відкритися буде дуже тяжко.

Якщо ви хочете поговорити про це зі мною, буду рада підтримати і допомогти.