teenbloog

25 Січ, 2009

Ці чортові добрі старі дні…

Автор: teener Рубрика: Школа виживання

«Це ж кращі роки твого життя!» Як часто ти чув ці слова (при цьому батьківський палець грізно розгойдувався в тебе перед носом), особливо часто ти чув їх, коли був у цілковитій депресії. «І це кращі? – думав ти. – Виходить, стане ще гірше?»

Чи знаєш ти стару приказку «Молодість не вічна!»? Вона дуже справедлива. Хіба не разюче, що підлітки тремтять із нетерпіння скоріше стати дорослими, дорослі посміхаються, зачувши шкільний дзвінок, і з легкою заздрістю згадують безтурботні дні своєї юності. І чим старше вони стають, тим щасливіше їхні спогади: час безвинності, час такий безтурботний в порівнянні з їх «дорослими», «дійсними» проблемами.

«О так, – говорять вони з подихом, – то були старі добрі днини».
Але тільки не для мене. З роками життя ставало усе краще й краще, і якщо я оглядаюся назад, те тільки для того, щоб витягти з минулого уроки: занадто пильний погляд у минуле заважає рухатися вперед. Я виріс у самому серці «країни сабербіі»: квартал Болдуін, на Лонг Айленді, у півгодині їзди від Нью- Йорка. Тоді я був не Ді, а Деніолом Снайдером, високим , дуже чутливим хлопчиком, що часто пускав сльозу, а приводів для сліз, і цілком серйозних, було предосить. Удома я не ладив з батьками. (Батьки про це не знали). У школі я був ізгоєм. Мені не подобалося ні те, як я виглядаю, ні те, як я поводжуся. Часом я жахливо страждав від самотності.

Знаєте, що підтримувало мої життєві чинності? Чергова серія «Автостради зірок», що йшла по п’ятницях. Так так, піком мого тодішнього життя було щотижневе годинне телешоу. Друзів у мене було небагато, а дівчинок взагалі не було, так що по суботах і неділям я тинявся по будинку, а з понеділка починав уважати дні, що залишилися до «Автостради зірок». Погано, так? Потім стало ще гірше: телестудія припинила це шоу.

От які в мене по більшій мірі спогади – смутні, і як би банальними не були ті події, вони урізалися в пам’ять, і здається, що це відбувалося вчора: я пам’ятаю щохвилини, кожну дрібну деталь. Напевно, справа в тому, що те, що траплялося з тобою, коли ти був підлітком, впливає на все подальше життя. Саме тоді формуються твої погляди, твої прагнення й цінності.
А одну історію я пам’ятаю краще всіх.

Запашний весняний день, урок фізкультури, ми граємо на майданчику в софтбол (варіант бейсболу). Природно, коли я замахнувся битою, і ближні й далекі гравці рвонули до своїх місць, пролунали крики: «Давай, давай, пітчер, тримай цього недоумка! Мазило! Мазило!» Між іншим, незважаючи на репутацію хиляка, я досить непогано грав, і от – бдинь! – заліпив м’яч прямо в зовнішнє поле. Це був удар що треба! Я несуся вперед, щосили працюючи колінами й ліктями, і отут цей гад Фред – що він тільки не робив, щоб отруїти мені життя, – виставляє ногу. Як я летів! І як приземлився! Як лайнер при аварійній посадці. Звичайно, усі іржуть як скажені.

Я був знищений повністю. Я встав червоний, як рак, і заприсяг, що більше ніколи, ніколи в житті не дозволю над собою сміятися. Через багато років, уже коли я співав з «Твістед сістер», якщо хто не будь у залі гоготав або викрикував образи, я припиняв концерт і викликав того типа на сцену: «Над чим смієшся, ти, дурень? Ти що, думаєш, краще проспіваєш? Може вийдеш на сцену, спробуєш?» Іноді я навіть зістрибував у зал, щоб знайти того типа. Тепер я розумію, що це спопеляюче бажання довести, заслужити повагу проросло з того випадку на спортмайданчику.
Повинно було пройти більше десятка років, щоб ця історія стала для мене смішною, але вона так стала. Кілька років назад, коли «Твістед сістер» одержала міжнародне визнання, місцева газета, яку я розносив хлопчиськом, помістила мій портрет на обкладинці недільного додатка: звичайна нісенітниця типу «наш знаменитий земляк» і все таке інше.

Репортер відшукав сліди Фреда штовхача – він усе ще жив у нашому містечку (не сумніваюся, він вдосконалив свої здатності й тепер успішно спихає під поїзд маленьких старих леді)– і запитав його про той випадок, при спогаді про яке в мене дотепер волосся сторчма встають.
Дивовижно, але Фред про це нічого не пам’ятав. Думаю, що для нього те було природною мускульною реакцією: як тільки хтось біг до третьої бази, нога Фреда автоматично вилітала вперед. Звичайно, він і не пам’ятав, що поставив мені підніжку – він же ставив підніжки всій школі!

З мене здавалося – знущалися всі, кому не лінь, поки я не вирішив, що більше нікому не дозволю з мене знущатися; пасивне відчуження перетворилося у відчуження войовниче. У цьому теж не було нічого гарного, тому що я став дуже твердим і холодним, увесь час шукав приводу до сварки – такий бунтар без причини. Вічно перекошене в усмішці обличчя, колючий погляд. З боку здавалося, що це дуже шикарно, але насправді я почував себе зовсім не шикарно. Я перетворився в дійсного психа, мені все чудилося, що коли я йду по вулиці, на мене все витріщаються й хтось за мною стежить.

Нерви були на межі, у голові крутились найдивовижніші сцени. Я був немов молодий бичок і ревів (про себе): «Ну, що це він на мене вп’явся?» – і,впер розлючений погляд в уявлюваного кривдника, грізно (але теж про себе): «Ти що викотив очі?»Я був на такому взводі, що, пройшовши квартал, змушений був повертатися додому, щоб відпочити – утомлювався до смерті.

Але це прагнення постояти за себе й осадити кривдника дало один безцінний урок: досить довго я був зовсім безпомічний, а потім почав розуміти, що в мені є сили, щоб змінити ситуацію. І ці сили є в кожному.

Автор: Dee Snider’s «Teenage Survival Guide»
Переклад з англійської: cleanteen



Прокоментуй! to "Ці чортові добрі старі дні…"

КОМЕНТАР:

Дрібнички

количество читателей онлайн и всего UA TOP Bloggers

  • Катя: Я ізгой в університеті майже ні з ким не спілкуюсь. Я вважвю себе хорошою людиною,
  • Єлизавета: Чудова стаття, цілком погоджуюся з думкою автора.)
  • qwerty: Фігня все це